Forte e chiaro

Наче хтось виріс надто швидко не тому, що хотів, а тому, що інакше ніяк. Вчора ще стояв біля шкільного паркану з м'ячем, сьогодні вже жонглює страхом, долею та парою купюр, які все одно не лікують порожнечу. Місто тисне бетонними плечима, але з-під них все одно пробивається зле упертість — та сама, що не дає впасти, навіть якщо трясе від втоми. Музика ніби пахне асфальтом після дощу та руками, пропахлими сигаретами та перемогами навмисно. Кожен удар нагадує, що за кожен крок платиш не монетою, а часом, нервами, іноді друзями. Але й у цьому є дивна краса, коли виживаєш на зло, коли стоїш над прірвою на хитких ногах і все одно дивишся вгору.