春雷

Любов іноді приходить не як світла мелодія, а як гроза з людським обличчям – сині очі, блискавка в голосі, і тиша після удару. Все ніби просто: дотик, дихання, погляд. Але кожен рух – ніби по склу босоніж. Страшно зруйнувати те, що саме ледве тримається на межі сну та болю. Усе в цьому почутті – хистке й прекрасне водночас: чорне волосся в русі, шкіра як світло на снігу, слова, які не наважуються стати звуками. І десь між ароматом весни та болем від надто живого серця народжується тиша, схожа на зізнання. Та, в якій вже все сказано. І поки квіти кружляють у повітрі, здається, що сам світ просто втомився від бур і вирішив трохи прикинутися ласкавим. Але навіть знаючи, що це ілюзія, все одно хочеться залишитися в ній ще трохи – до самого кінця, поки не висохнуть усі грози всередині.