One Mo'Gin

Густий, як вечір після дощу, цей звук тягнеться ліниво, ніби знає собі ціну. Бас не поспішає – просто крокує, залишаючи слід з вібрацій і спеки. Усе в цьому ритмі дихає тілом: оксамитовий голос, ноти, які не співають, а торкаються. Музика не тисне – вона дивиться прямо в очі, спокійно і з легкою посмішкою, як той, хто знає, що правий, навіть мовчки. Кожна секунда тут пахне деревом, потом і чимось трохи грішним. У ній немає пафосу – лише впевненість, що почуття не потрібно пояснювати, їх достатньо прожити. І десь між звуком і тишею народжується те саме відчуття: коли час можна розтягнути пальцями, як струну, і почути, як б'ється життя.