VENDETTA

Шум під'їзду о шостій ранку, коли двері вибирають не дзвінком, а стуком - і це вже ціла біографія: асфальт пахне хесом, слух заточений на рикошети чуток, а довіра - рідкісна валюта. Тут мрії про палац сусідять із звичкою ховати правду за металом: замість довгих схем - рішучі «метали», замість віршів - автоматна пряма мова. Іронія в тому, що на тлі всієї цієї жорсткості все ще чутна ставка на сцену - краще SACEM, ніж «удар в ніс»; ніби чесність вимірюється не словами, а тим, що залишилося в кишені.

Внутрішній голос балансує між ангелом зліва і прагматикою вулиці, і виходить, що брати пенальті - це не про спорт, а про шанс не запізнитися на свій момент. Параноя димить в голові, ритм - лічильник можливостей: «ти можеш поставити на мене - я наступний». Це відчуття не про героїзм і не про жалість, а про тиху твердість: виросли з дворів, не хочеться «закінчити на землі», але і мрія про краще - майже завжди через вікно, а не через двері.