Залежність

Далі тягнуться дні нещирі.

Ти зачекалась в холодній квартирі на дзвінок із того боку, на звичайне знайоме: "Привіт! "

Пишуть кров'ю історію світу, та я складу із душі алфавіту декілька слів, аби ти не забула, ні, що ми були, ми лишили слід.

Ми були, ми лишили слід.

Ми були, ми лишили, були, ми лишили. . .

Хай мене, хай мене те, що вбиває мене, лиш би тобі були м'які світанки. Хай мене, хай мене!

Не забувай головне: вір до останку, вір.

Всі при своїх з кочові донестями спішу, немов на Великдень до мами.

Не хочу знати, що буде із нами, ні.

Та ми були, ми лишили слід.

Ми були, ми лишили слід.

Ми були, ми лишили, були, ми лишили. . .

Хай мене, хай мене те, що вбиває мене, лиш би тобі були м'які світанки. Хай мене, хай мене!

Не забувай головне: вір до останку, ти вір до останку.

Хай мене, хай мене те, що вбиває мене, лиш би тобі були м'які світанки.

Хай мене, хай мене! Не забувай головне: вір до останку, ти вір.

Літа молость і сміх крізь сльози змиють все липневі грози.

Ніхто не знав, як нам робити світ.

І будуть бігти, видно, коли все, як в віршах, раз в ніколи.

Привіт, моя нескорена! Привіт.

Хай мене, хай мене те, що вбиває мене, лиш би тобі були м'які світанки. Хай мене, хай мене!

Не забувай головне: вір до останку, ти вір до останку.

Хай мене, хай мене те, що вбиває мене, лиш би тобі були м'які світанки. Хай мене, хай мене!

Не забувай головне: вір до останку, ти вір до останку.

Хай мене, хай мене те, що вбиває мене, лиш би тобі були м'які світанки.

Хай мене, хай мене!

Не забувай головне: вір до останку, ти вір!