Seandainya

Іноді розставання звучить не як драма, а як тихе відлуння в порожній кімнаті – коли ніхто не кричить, не тримає за руку, просто відпускає. У цьому треку все м'яко, майже ніжно: ніби хтось гладить спогади, перш ніж скласти їх у коробку і поставити на верхню полицю. Голос ніби шепоче: «лети, якщо треба», – але всередині тремтить небо, бо знає, що після цього польоту все стане іншим. Музика ніби йде по тонкій кризі між болем і прийняттям – не провалюється, просто злегка тріщить під ногами. І від цього стає тепліше, як від спогаду, який більше не розриває серце, а просто нагадує, що колись було дуже по-справжньому.