Більше пісень від Benjamin Biolay
Опис
Слова ллються так, ніби хтось перегортає старий блокнот, де між сторінками залишилися засохлі квіти - випадкові зустрічі, миті біля вікна, тіні попутників, чиї очі запам'яталися сильніше, ніж цілі роки. Все це - красиві примари, які одного разу посміхнулися і зникли, залишивши після себе легку тугу і дивну вдячність за те, що вони були.
Музика тримає в тонкій грані між спогадом і жалем: трохи гірчить, але в той же час огортає теплом, як вино під вечір. Слухати її - все одно що розглядати перехожих і думати, що у кожного в очах ховається історія, яка могла б стати твоєю, але так і залишилася швидкоплинною.
Текст і переклад
Оригінал
Je veux dédier ce poème à toutes les femmes qu'on aime pendant quelques instants secrets.
À celles qu'on connaît à peine, qu'un destin différent entraîne et qu'on ne retrouve jamais.
À celles qu'on voit apparaître une seconde à la fenêtre et qui presque s'évanouit, mais dont la svelte silhouette est si gracieuse et fluette qu'on en demeurait épanoui.
À la compagne de voyage dont les yeux, charmant paysage, font paraître court le chemin.
Qu'on est seul peut-être à comprendre et qu'on laisse pourtant descendre sans avoir effleuré la main.
À celles qui sont déjà prises et qui, vivant des heures grises près d'un être trop différent, vous ont, inutile folie, laissé voir la mélancolie d'un avenir désespérant.
Chères images aperçues, espérances d'un jour déçues, vous serez dans l'oubli demain.
Pour peu que le bonheur survienne, il est rare qu'on se souvienne des épisodes du chemin.
Mais si l'on a manqué sa vie, on songe avec un peu d'envie à tous ces bonheurs entrevus, aux baisers qu'on n'osa pas prendre, aux cœurs qui doivent vous attendre, aux yeux qu'on n'a jamais revus.
Alors, au soir de lassitude, tout en peuplant sa solitude des fantômes du souvenir, on pleure les lèvres absentes de toutes ces belles passantes que l'on n'a pas su retenir.
Que l'on n'a pas su retenir.
Переклад українською
Я хочу присвятити цей вірш усім жінкам, яких ми любимо на кілька таємних моментів.
До тих, кого ми ледве знаємо, кого приносить інша доля і яких ми ніколи не знайдемо знову.
Тим, кого ми бачимо на секунду з’являючись у вікні і майже зникаючи, але чий стрункий силует настільки витончений і стрункий, що ми залишаємося наповненими.
Попутнику, чиїм поглядом, чарівним краєвидом шлях здається коротким.
Що ми, мабуть, єдині, хто зрозумів і все ж відпустив це, не торкнувшись його.
Тим, хто вже захоплений і хто, живучи сірими годинами поруч із надто іншою істотою, через марне божевілля дозволив вам побачити меланхолію безнадійного майбутнього.
Дорогі побачені образи, сподівання одного дня розчаровані, завтра вас забудуть.
Поки виникає щастя, рідко коли ми пам’ятаємо епізоди на цьому шляху.
Але якщо ми пропустили своє життя, ми думаємо з невеликою заздрістю про всі ці випадкові щастя, про поцілунки, які ми не наважувалися прийняти, про серця, які, мабуть, чекають на тебе, про очі, яких ми ніколи більше не бачили.
Тож увечері втоми, населяючи свою самотність привидами спогадів, ми плачемо відсутніми вустами за всіма цими прекрасними перехожими, яких не змогли згадати.
Що ми не вміли пам’ятати.