Senfoni

Світ руйнується не гучно – десь усередині, між вдихом і видихом. Все ніби живе, але в тілі ніби пластик, у думках - шум від несправного радіо. Любов і злість давно переплутали ролі, грають сцени без режисера. Ззовні – вистава, всередині – фронт. Кожен рядок звучить як сповідь того, хто занадто багато бачив і занадто довго тримався. У ньому і філософ, що сперечається з долею, і втомлений солдат, який сміється на руїнах власної віри. Тут танцюють з демонами під ритм синтетики, міряються силою з хаосом, сперечаються з Богом, але не заради відповіді – просто щоб відчути, що ще живі. Тяжкий, майже ритуальний біт б'ється, як пульс на межі непритомності. І в цьому відчаї — дивне очищення: коли приймаєш біль, перестаєш боятися. Здається, саме так звучить момент, коли людина вперше дивиться в прірву і впізнає в ній своє відображення.