specialsadism

Слова ніби розтанули в диму, але настрій зчитується відразу - нічний пошук тієї самої людини, яка постійно вислизає. Навколо - місяць, туманне небо, сигарети з присмаком занадто гіркої правди. Все звучить як зізнання, що зірвалося з вуст у найневідповідніший момент: сире, трохи сумбурне, але від того ще чесніше.

Здається, що реальність розмита - чи то кислотний дим, чи то власні сльози заважають бачити дорогу. Але в цьому розмитому світі є постійний рух: кроки під місяцем, листи, які ніхто не прочитає, і вічне «шукав», яке римується з «втратив». Музика тримається на тонкій межі між відчаєм і надією, немов саме повітря вібрує від недомовленості.

Іронія долі в тому, що найособистіші переживання виявляються голоснішими за будь-які слова. Коли вже нема чого пояснювати - залишається тільки йти в ніч, під звуки власного відлуння і ритм біту, який нагадує про те, що серце все ще б'ється.