Wbrew sobie

Наче хтось випадково увімкнув диктофон саме в момент внутрішнього монологу. Голос звучить спокійно, але під ним відчувається втома від постійного «все нормально», від кивків не з переконання, а з необхідності. Світ навколо красивий, але пластиковий, як вітрина, де емоції продаються зі знижкою. Пісня пахне нічним містом після дощу, віддзеркаленнями неонових вивісок і ковтком вина, випитим не за смаком, а «тому що треба розслабитися». У ній є іронія до себе м'яка, майже ніжна. Таке визнання, зроблене напівголосом: «так, знову зроблено не так, але хоч чесно». І від цього дивне полегшення, ніби зізнатися у слабкості – це теж форма сили.