Опис
Випущено: 2026-04-10
Текст і переклад
Оригінал
С неба потоп влился в единый поток, растворится между станций метро в ветровке с патчем с розы ветров.
Где-то под землей глубоко летел из центра последний вагон, где связи нет, абонент стал нем, и где-то во мне затихает мой гнев.
Оседая на дне, пропадаю во тьме, чтобы наедине, чтобы наедине.
Тихо внутри подавить свой страх. Застыну, будто каменной став.
Не люблю, не живу, не дышу, не пишу. Меня никак не достать.
Я иду, куда глаза глядят. Опять туман в уме.
Тихий шорох капель аккомпанемент.
Если приспособиться тут не сумел, этот город над тобой воздвигнет серый монумент. Я иду, куда глаза глядят. Опять туман в уме.
Тихий шорох капель аккомпанемент.
Если приспособиться тут не сумел, этот город над тобой воздвигнет серый -монумент. -Не переживай, город всех прожует.
Вот оно такое бытие, житие. Все по правилам бульварного романа.
Смотри, она ищет его, а он ищет ее. В городе смог, над которым висит толпы безликих и немых NPC.
И не помогают, как ты ни проси, ни верховный демиург и ни Нова Пассик.
Мы видали сто таких сюжетов. Все похожи они до степени смешения. Оригинальность не играет роли.
Все играем роли в неком отношении. Неважно, Монмартр цветущий взоры ласкает
Ронтонов ляписом или унылые снега гнетущие где-то в области Челябинской.
Где бы ты ни был, совпадает сюжет.
Наше бытие это клише на клише, перипетии одинаковых историй. Эти нити не распутает даже Мишесть. Кто виноват?
Так уж вышло, mon cher. Увидел ее и прямо в сердце, в душе. Э, как проняло это то самое love.
У обоих -полов тут одно на душе. -Я иду, куда глаза глядят.
Опять туман в уме.
Тихий шорох капель аккомпанемент.
Если приспособиться тут не сумел, этот город над тобой воздвигнет серый монумент. Я иду, куда глаза глядят. Опять туман в уме.
Тихий шорох капель аккомпанемент.
Если приспособиться тут не сумел, этот город над тобой воздвигнет серый монумент.
Переклад українською
З неба потоп влився в єдиний потік, розчиниться між станціями метро у вітрівці з патчем з троянди вітрів.
Десь під землею глибоко летів із центру останній вагон, де зв'язку немає, абонент став німим, і десь у мені затихає мій гнів.
Осідаючи на дні, пропадаю в темряві, щоб наодинці, щоб наодинці.
Тихо всередині придушити свій страх. Застигну, мов кам'яний став.
Не люблю, не живу, не дихаю, не пишу. Мене не дістати.
Я йду, куди очі дивляться. Знову туман у думці.
Тихий шерех крапель акомпанемент.
Якщо пристосуватись тут не зумів, це місто над тобою спорудить сірий монумент. Я йду, куди очі дивляться. Знову туман у думці.
Тихий шерех крапель акомпанемент.
Якщо пристосуватися тут не зумів, це місто над тобою спорудить сірий монумент. -Не хвилюйся, місто всіх прожує.
Ось воно таке буття, життя. Усі за правилами бульварного роману.
Дивись, вона шукає його, а він шукає її. У місті зміг, над яким висить натовп безликих і німих NPC.
І не допомагають, як ти проси, ні верховний деміург і ні Нова Пасік.
Ми бачили сто таких сюжетів. Усі схожі вони до ступеня змішування. Оригінальність не відіграє ролі.
Всі граємо ролі в певному відношенні. Неважливо, Монмартр квітучий погляд пестить
Ронтонов ляписом або похмурі сніги десь гнітючі в області Челябінській.
Хоч би де ти був, збігається сюжет.
Наше буття – це кліше на кліше, перипетії однакових історій. Ці нитки не розплутає навіть Мішість. Хто винний?
Так сталося, mon cher. Побачив її прямо в серці, в душі. Е, як пройняло це те саме love.
В обох-підлог тут одне на душі. -Я Йду, куди очі дивляться.
Знову туман у думці.
Тихий шерех крапель акомпанемент.
Якщо пристосуватись тут не зумів, це місто над тобою спорудить сірий монумент. Я йду, куди очі дивляться. Знову туман у думці.
Тихий шерех крапель акомпанемент.
Якщо пристосуватись тут не зумів, це місто над тобою спорудить сірий монумент.