Aldus

Є особливий стиль гордості - не в крику, не в бійці, а в тому, як ходять по вулиці в білих кросах по пилу, як не зав'язують «Тімби» до кінця, тому що так треба. Цей трек - як голос, пропущений крізь бетон району і вечірню спеку. Тут не читають мемуари, а підбивають баланс: хто був з самого початку, а хто просто прийшов на вогник. І тепер - вибачте. Вже пізно. Самовпевненість тут не поза, а броня, відлита з досвіду. Ну а легке «presumo sin querer» - це, звичайно, майже випадково. Майже.