Way down We Go

Коли світло гасне і в кімнаті залишається лише дихання, музика ніби наближається і шепоче правду, від якої зазвичай тікають. Голос не звинувачувальний і не прохальний, просто констатація: все падає. Не гучно, не трагічно, закономірно, як осінній лист, що занадто довго тримався за гілку. Звук гучний, важкий, ніби ступні по мокрій землі. У ньому є і страх, і покора — дивна суміш, коли вже не опираєшся, але й не здаєшся до кінця. Просто спостерігаєш, як світ, впевнений у своїй правоті, повільно затягує вниз. І все ж у цьому падінні є своя краса. Та, що робить темряву м'якою, а поразку майже очищенням. Коли падіння виявляється єдиним способом нарешті перестати тікати.