笑ったり転んだり

Світ навколо ніби тріснув по шву - не гучно, але відчутно. Щодня щось іде не так: то злість на себе за слабкість, то втома, в якій вже немає сил злитися. Все крутиться між «треба» і «та ну його», між тривогою і тихим згодою просто дихати. І все ж – поруч хтось іде. Не попереду, не позаду, а поруч. Вечір пахне втомленим містом, вікна горять чужими турботами, а вітер ніби шепоче: «живи потихеньку». І так стає легше – від того, що можна просто гуляти, не знаючи, куди йти, не будуючи планів, не доводячи собі нічого. Поки є захід сонця і чиїсь кроки в унісон – все ще не даремно.