Обаятельна

Повітря ніби тремтить від простого «будь зі мною» – такого наївного, що стає трохи щемливо. Здавалося б, нічого особливого: голосу немає, метафор немає, просто прохання, майже шепіт. Але в цьому шепоті — вся та незручність, коли хочеш сподобатися так сильно, що навіть повітря навколо тебе починає червоніти. Тепло від чужих долонь ще тримається на шкірі, волосся липне до скронь, а всередині все крутиться на межі – між ніжністю та розгубленістю. Слова плутаються, погляд відводиться в підлогу, і хочеться, щоб не помітили, як тремтять руки. Така музика звучить ніби не з колонок, а з того самого місця між «ще сподіваюся» та «вже відпускаю».