CLOUD 9

У кабіні машини на заході сонця бас витискає приклеєну до шкіри похвалу, а язик ніби приклеєний до кобури: смішно і страшно одночасно. Повторювані фрази – як заклинання, в якому є і виклик, і втома: «не можуть сказати, що не вмію», «якщо дивитися занадто довго – бах» – звучать як кинуті маркери самооборони та сценічного пафосу. Тут немає турботливої сентиментальності, але є майже домашня рутина насильства: звичка тримати руку на запобіжнику, звичка робити з загрози шоу. Нервовий гумор проривається в різких рядках – ніби тост за власні ж безглузді правила життя. Це відчуття – не розповідь, а ментальна кімната, де хвастощі сусідять зі стомленою пильністю. Біти – як серце, стукають, і навіть найгрубіші слова перетворюються на ритмічний ритуал: випустити пар, показати зуби, залишитися в грі. Наостанок хочеться посміхнутися: така агресивна впевненість виглядає одночасно страшно і по-домашньому невибагливо – як бородата казка про виживання, розказана в черзі за кавою.