Miss

Наче вечір, у якому нічого не відбувається, але все відчувається надто гостро. Коли повітря ніби пахне спогадами, а будь-яка дрібниця нагадує про когось, хто не тут – і від цього в грудях стає тісно, але красиво. Танець на межі смутку та легкості: сукня кружляє, щоки горять, усі аплодують, а всередині тихо провалюється підлога. Музика йде хвилями – спочатку ніби світла, майже безтурботна, а потім проривається тріщиною, де чутно, як серце шепоче: «ще трохи, і знову зможу дихати». І хоч кухня тепер сповнена відлуння, а голос – здалеку, все одно хочеться кружляти далі. Тому що в цьому є щось справжнє: втрата, від якої не втечеш, і ніжність, яка все одно залишається.