La Ley del Pobre

Є запахи, які намертво чіпляються за пам'ять. Солодкі, теплі, трохи брудні – ніби пролите вино на шкірі, яке не змивається ні часом, ні іншими тілами. Тут все просякнуто цією нав'язливою тугою: дихання, дотики, навіть стіни пам'ятають, хто в них шепотів «te quiero». Любов тут не про ніжність – про залежність, про звичку до болю, який, як не дивно, і тримає живим. Здається, герой давно зрозумів, що приречений – і все ж знову тягнеться до вогню, знаючи, чим це закінчиться. Тому що без цього жару – порожнеча, а з ним хоча б є що відчувати. Таке собі пекло на двох, де покарання приймається добровільно, з поцілунком і легкою посмішкою.