Сон

Звучить так, ніби світ застиг десь між березневим вітром і теплом літа – там, де пальці ще пам'ятають холод, але душа вже тягнеться до сонця. У цих словах не просто втома, а спроба прокинутися від вічного сну, в якому застрягло ціле покоління. Тихе прохання ожити, відчути заново, вдихнути повітря без присмаку пороху та тривоги. Є щось болісно-ніжне в цьому бажанні «полюбити весну, як колись». Ніби після довгого мовчання знову хочеться говорити - не голосно, не про війну, а просто про життя. Про босі ноги на каменях, про запах диму та землю, яка ще зберігає тепло. І навіть коли в кожному рядку чути біль, між словами все одно проростає надія – вперта, тиха, як перша трава крізь асфальт.