Pussy Palace

Іноді навіть метро стає співучасником драми. Їдеш собі, спізнюєшся, думки скачуть від роздратування до полегшення – адже нарешті все вирішено. А потім – ключ у замку, двері відчинені, і реальність перетворюється на серіал з обмеженням 18+. У кадрі — скринька з листами, ліжко, що не знає спокою, і колекція, гідна музейної вітрини під назвою «Як не жити». Десь на межі істерії та комедії народжується ясність: усе, що здавалося домом, виявилося філією "пусі-палацу". Незручно, гучно, майже смішно – як сцена, після якої вже не плачуть, а сміються крізь дим. І так, у цій катастрофі є своя естетика – глянцева, липка, але чесна.