Rubber Band Man (with Hozier)

Трохи як щоденникова замітка, написана на краю розбитої склянки: ніжно і зі знанням справи визнає, що нічого справді вічного немає, але робить це з усмішкою. Голос – ніби лист з іншої кімнати: близько в пам'яті, далеко в кроках; слова тягнуться від тріщини до пробою, як старий гумовий браслет, який все ще тримає форму, хоча вже знає всі свої межі. Тут немає моралізаторства – лише тиха інструкція з виживання: бути гнучким, а не кам'яним, годувати птахів, якщо хочеться, і не тримати світ у цементі. Внутрішній хаос одягнений у світло, пам'ять спливає як нове татуювання вночі, а прохання «почати заново» звучить не драматично, а по-дитячому наполегливо. Виходить не крик про втрату, а теплий салют тому, що колись було «назавжди», і все ж можна спробувати почати знову.