Prismatica

Звучить як стародавній шепіт, вплетений в пульс часу. Латинські слова течуть, ніби заклинання, в якому кожне складове відлуння змушує простір дихати інакше. Музика не поспішає, тягнеться густими шарами, немов морок, в якому видно обриси вогню - не яскравого, а тліючого, впертого.

Це не просто мелодія, а відчуття обряду: кроки по кам'яній залі, де стіни пам'ятають більше, ніж люди. У кожній паузі - простір для уяви, в кожному акорді - тягуча суміш містики і вічності. Пісня звучить так, ніби сама ніч співає свій гімн.