Nevermore

Гучне відлуння листопада і запах промерзлого повітря, яке навіть стіни не можуть утримати. У цих рядках - втома, яка не голосно ридає, а тихо шарудить у кутках, наче старі листи. Слова падають важкими каменями, без сил і блиску, але все одно намагаються тримати форму, як звичка випрямлятися, коли хочеться лягти.

Є в цьому щось дивно красиве - майже як перший іній на асфальті: холодно, боляче, але чомусь хочеться дивитися. Тонка нитка надії все ще простягнута крізь морок: як світло ліхтаря, яке бачиш з вікна, коли думаєш, що вже ніхто не прийде. І від цього всередині не тільки порожньо, але і по-своєму тепло - ніби смуток раптом навчився дихати.