Дзвони

Нічні гудки розтягуються як стрічки старого магнітофона - повільно, глухо, і в них мимоволі читається пульс, який вже не належить нікому, крім порожньої кімнати. Телефон летить через вікно, як безглуздий протест, але навіть осколки не в силах спопелити той запис голосу, що застряг у голові і перетікає в повторах.

Голос стає колекцією - збережена мелодія, яка вміщується в пам'ять і повільно витісняє сни. Між сміхом чужих обіймів і бажанням тонути в знайомій теплоті виникає дивна щемлива чесність: можна бути у кого завгодно, але вибирати одне єдине «дозвонись» - як стару, натягнуту струну, яка в будь-який момент може дати тріщину.

Тиша тягуча, як ніч після сварки: вона не втрачає сили від сонячного світла, зате відмінно затягує страхи в звичні петлі. І в цій майже побутовій меланхолії є якась іронічна розкіш - чекати дощового дня, щоб хоч крапля зовнішньої погоди виправдала внутрішню негоду. Зрештою, почуття - це всього лише набір сигналів, але чомусь іноді достатньо одного дзвінка посеред ночі, щоб все знову стало справжнім.